Я дівчина, мені 21 рік. Щоранку я прокидаюся, щоночі засинаю з одним і тим самим питанням: «Хто я насправді?» Кожен день мимохіть позначається суворим самоаналізом, який насправді нікому не потрібен, тим паче мені. Причина цього? Оточення, суспільство, яке змушує сумніватись у собі. Стверджує, що мене не існує і не може існувати.
У мене ніколи не було досвіду серйозних стосунків і сексуального також, незважаючи на мій вік. З огляду на це, усвідомлення моєї бісексуальності до мене приходило дуже повільно й болісно. Бо, за «народними віруваннями», ти не зможеш дізнатися, чи то пак «перевірити» свою орієнтацію, доки не матимеш інтимних зносин. Але ж ЛГБТІК — це не лише про секс, чи не так? Проте знайомі і навіть друзі, перед кими я зробила камінаут, повсякчас намагаються мене переконати, що це «підліткова фаза, яка давно вже мала минути», що «коли я зустріну справжнього чоловіка», це покладе край моїм «дурницям». А секс, заміжжя і народження дитини — це взагалі «супер-засіб» у такому випадку (привіт, сексизм!).
Або, якщо вже мою орієнтацію і сприймають як гіпотезу, то намагаються зробити з мого життя історію хвороби. Мовляв, а що з мене взяти, коли я росла в сім’ї з трьох жінок (мами, бабусі й тітки) і маю складні стосунки із батьком! Огидно слухати все це на свою адресу, просто огидно. І ще огидніше усвідомлювати, наскільки вкорінені стереотипи про ЛГБТІК на побутовому рівні. Настільки, що чуєш їх від найближчих людей, до яких звертаєшся за розумінням…
Саме тому, власне, я й не наважуюся робити камінаут перед своєю досить консервативною матір’ю, яку я проте безмежно люблю. Не хочу слухати весь цей «баян» знову. Дозволяти людям коригувати і вибирати за мене мою ідентичність. Сумніватись у мені. Сумніватись у тому, що я існую.
Я закохувалася в чоловіків і закохувалася в жінок. Я хочу мати міцні стосунки з людиною, яку буду любити, і мені байдуже до її статі. Як на мене, здатність любити — одна з основоположних у людині. То чому, якщо людина здатна любити представників більш ніж однієї (і часто протилежної) статі, це сприймається як дикість, або й поготів — як міф? І чому це потрібно ховати?
Свою сексуальну орієнтацію неможливо вибрати. Але можливо навчитися любити себе і сприймати свою ідентичність. Саме тому я пишу свою історію і потроху займаюся ЛГБТІК активізмом — щоб дати шанс іншим людям також зробити крок у цьому напрямку.
Поділися відвертою історією
