Я дивилася з-за штори: надто близько вони були, щоб дивитися прямо. Негарно.
Такі молоді й дзвінкі, такі красиві й веселі. Вибігли з сусіднього під’їзду великою компанією і, регочучи, пішли до лісу. Він у нас тут неподалік.
У деяких діти. Звідки? Мабуть, звідки й у мене.
Звісно ж, я бачу, хто вони. Друзі моєї сусідки, яку я теж «бачу». У наш час ми це визначали з першого погляду. Так, мимохідь. Ніби звичайний погляд ковзнув по тобі, а ти вже знаєш — «наша людина».
Я прожила все життя з людиною, яку не кохала. Чоловіком. Насправді він був хорошим. Любив мене, піклувався, як міг. Виростили дітей, уже й онуки є. Рік тому я поховала його — свого найближчого друга, майже брата. Майже. Він був дуже відданою людиною, говорив, що єдинолюб. Чому ми не перевірили, чи це не міф? А, можливо, не наважилася саме я. Хоча він вважав мене дуже сміливою, поважав за це.
Ми ніколи не говорили про те, чому сексу було так мало в нашому житті. Та й у СРСР, як відомо, сексу взагалі не було.
Він не заступав на мій особистий простір, так само чинила і я. Були зради… Мабуть, тільки з мого боку. Хоча, можливо, він, якби дізнався, не вважав би це за подружню зраду. Любов між жінками вважали збоченням, але не зрадою. А інших чоловіків, крім нього, і не було.
Я мовчала все життя. Розуміла: нічого змінити не можна. І треба цінувати те, що є. Того, хто поряд. А він, безперечно, заслуговував на повагу і турботу. Ми могли багато про що говорити. У шлюбах моїх подруг такого не було.
Усе ще стоять перед очима ці дівчата, остання з яких зникає в лісі. У неї цікава «не жіночна» зачіска і хода (я знаю ціну цій примусовій «жіночності», ціну цих шор, в яких живу все життя). Вона така смілива, не ховається, мені таке в юності й не снилося.
Ось уже і зовсім порожній двір… І можна відхилити штору, відчинити вікно. А я все ще намагаюся втримати в пам’яті цю компанію дівчат — провісниць нового життя, провісниць свободи.
Чи заздрю я їм?
У мене вже не лишилося сил на заздрість. Тільки тихий сум. За тими роками, коли я була такою ж дзвінкою і веселою, як вони. Коли кохала по-справжньому, але ми з моєю коханою — і це було першим взаємним почуттям — не могли бути разом. Запроторили б у психушку, вигнали б з інституту.
І я радію, що ці молоді дівчата живуть своїм життям.
А я… Мій чоловік завжди боявся, що сяду за кермо. Мовляв, я надто швидка і різка для цього: «як би чого не вийшло». Так от мені зараз 60, і саме час почати ще щось, хоч би й сісти за кермо. Після чоловіка машина стоїть без діла. А ще, кажуть, і в 60 люди когось зустрічають.
От би зустріти «свою» людину. Якщо відверто — жінку. І пожити трохи своїм життям. Скільки лишилося.
Діти, мабуть, не зрозуміють.
А сусідка? Запрошу її на каву. Вона начебто захищає ліс від незаконних забудівель, активістка, тож є привід поспілкуватися.
Поділися відвертою історією
