Прокидаюся й одразу згадую, що сьогодні понеділок, а отже на обході буде завідувачка. І це точно не гарний початок дня: вона завжди прискіпується до найменших дрібниць, а те, що ми вже три місяці сидимо без зарплатні, впритул не помічає. Загадую бажання, щоби прямо зранку швидка не привезла важкохворих, і поспіхом збираюся на чергування. Вибігаючи, кидаю погляд на стіни в коридорі та вже вкотре думаю, що ніяк руки не дійдуть їх пофарбувати.
До лікарні йти хвилин п’ятнадцять, тому я із задоволенням згадую минулі вихідні. Це було прекрасно! Ми все робили разом: готували, прибирали, збирали яблука у занедбаному саду, напекли з них цілу гору смачнющих пиріжків, багато говорили і ще більше сміялися. Ніде не ходили, але то не страшно, вдома теж добре.
Дівчата в сестринській діляться враженнями про те, хто як відпочивав. І я на кілька секунд уявляю, що теж можу розповісти про свої вихідні: пригостити їх пиріжками, переповісти твій вчорашній жарт, похвалитися, що ти навчилася різати овочі, як шеф-кухар. Але ні.
Починається звичайний робочий день: я роздаю пігулки, ставлю крапельниці, вимірюю тиск, вислуховую, втішаю, співчуваю. Присідаю тільки раз і то хвилин на десять. Швидко обідаю рибою, яку ми зготували разом. Знову згадую тебе, і на серці відразу стає легше, лікарняний відчай відступає.
До хворих приходять відвідувачі. Намагаюся уявити їхні історії, вгадати, який зв’язок є між цими людьми, які стосунки. І знову думаю про своє: чи зможеш ти прийти і сидіти коло мого ліжка, якщо я захворію? Як ти відпросишся з роботи до мене, що ти скажеш начальнику?
День минає швидко. Коли я заходжу у двір, сусідки на лавці демонстративно замовкають і відвертаються. Тьотя Катя єхидно перепитує, чи не надміру довго гостює у мене моя сестричка. «Вона мені не сестра, а кохана», — гордо відповідаю я. Гордо і подумки. Насправді я буркочу «угу» і поспіхом заходжу в під’їзд.
Телефонує мама, і починається звичний вечірній сеанс нотацій: що ти собі думаєш, годинник тік-тік, потім нікому не будеш потрібна, однокласниці всі вже заміж повиходили, і діти в усіх, лише ти одна сидиш. Погоджуюся з кожним її словом, кажу, що поки не готова, і подумки рахую, скільки ще років я маю це вислуховувати, поки не почну говорити, що я вже застара і ніхто мене не візьме.
Отак ми й живемо з тобою вже три роки. Ховаємося, мовчимо і брешемо. Колись, можливо, я розповім про тебе батькам і на роботі. Колись, можливо, ми зможемо ходити вулицями, тримаючись за руки. Поки що це просто фантазії. Мої відверті фантазії.
Поділися відвертою історією
