Тобі шість, і тобі страшенно цікаво, як влаштоване тіло інших дітей. Тобі все цікаво: будинки, мурахи, люди — особливо такі самі маленькі, як ти. І якось ви з подругою роздивляєтеся одна одну, і це щось нове, щось про емоції, які ви вчитеся розуміти в собі. І тут заходить мама, говорить, що так робити не можна, і залишає тобі погляд, який ніколи не забудеш. Ти роками трактуєш цей погляд, він завжди, завжди робить боляче, говорить, що ти не така, ти погана і мама таку не хотіла. Потім ти підростаєш і починаєш розрізняти світ: будинки, комах, людей. Одні тобі подобаються, до них тягне, інші просто є. Подобаються скляні будинки, які манять плавним об’ємом, подобаються комахи-сонечка, які перебирають лапками по твоїй великій долоні, і подобаються дівчата, які для тебе — щось дуже особисте і дуже ніжне. Дівчат ти любиш, і ти добре про це знаєш.
Тобі тринадцять, і все навколо про симпатію до протилежної статі, про те, як ти маєш змінитися, аби вхопити хвилю взаємності. І ти намагаєшся незграбно копіювати правильну поведінку, рухи, слова. Ти граєш у гру, у якій ти як усі. Всі тебе люблять, і мама тебе любить теж — ти ж така, як треба. Головне навчитися робити як вони, як дівчата. І припинити виділяти з них одну, і позбутися цього нездорового серцебиття, і не вслухатися в інтонації, які рухаються повітрям, як сонечко по долоні. Твоя хвора уява просто розчиниться, ти будеш нормальною, і ти будеш щасливою. Бо інакше просто бути не може, не можуть дівчата бути з дівчатами.
Тобі двадцять один, ти любиш дівчину і, це дуже дивно, але вона тебе теж.
Тобі тридцять шість, і в тебе набір історій для терапевта — або для неквапного літнього вечора. Історії про твоїх жінок, про те, що й вони не гарантують щастя, про те, що вони можуть бути різними і ти з ними можеш бути різною. І іноді хочеться всіх їх забути, і забути себе, а іноді — цілувати кожен сантиметр тіла й обіймати до запаморочення. Але ти точно знаєш, що ти маєш право їх любити. Ти взагалі маєш право любити, і ти маєш за це боротися.
Поділися відвертою історією
