Гей не зважає ні на що

Боль моя, как река,
Течёт не переставая —
Люблю его, дурака,
Имя его называю.

Боль моя, как река,
Тихо преграды сносит —
Люблю его, дурака,
Хотя он об этом не просит.

Боль моя, как река,
Разве такое бывает:
Любит мужик мужика
И этого не скрывает.

Колись я писав такі припадочні вірші, знаходячись у стані постійного  запаморочення від власного життя і неможливості знайти своє щасливе місце в ньому. У моєму житті все складалося добре, крім особистого життя, яке не складалося. Бо з дитинства мені подобалися чоловіки. Я відчув це занадто рано, як тільки зрозумів, що в моїх дитячих трусиках росте енергетична антена, яка надсилає і сприймає сексуальні сигнали від навколишнього світу, зокрема — від чоловічої його половини. Бо мій внутрішній чуттєвий та емоційний світ був іншим: він  був наповнений (та й досі наповнений) зображеннями красивих струнких чоловіків, які кохаються зі мною, а я — з ними. Він наповнений іншою любов’ю. Де саме чоловіки є об’єктом моїх сексуальних інтересів, моєї уваги, мого неспокою і радості, мого захоплення мисливця, який збуджено переслідує здобич. Бо чоловіки — вони чудові, і я знаю, що з ними робити. І найперше я маю на увазі кохання, а не секс.

Я покохав саме такого: високого стрункого красеня із синіми очима. Військового. Коли я вперше побачив його, то моє серце пропустило удар і я задихнувся від захвату. «Цього не може бути» — сказав мій критичний розум, що стояв на варті моєї цнотливості, порядності й гетеросексуальності. «Може», — відповіло моє серце, і я посміхнувся цьому красеню. Він відповів мені взаємністю. Ми познайомилися. Через деякий час почали зустрічатися і довго були щасливі. Але красень був одружений.

Нещасливий у шлюбі, у який він колись вступив під тиском батьків, котрі  дізналися про його орієнтацію, він прожив найкращі молоді роки з жінкою, яку відверто не міг терпіти, а потім зненавидів. Декілька разів розлучався, але щоразу повертався в сім’ю заради дитини. Нещасними були всі троє: жінка, яка відчувала, що він не любить її. Дитина, яка виросла нервовою, оскільки росла в атмосфері постійних сварок і ненависті. Та й він сам, бо на нього тиснув обов’язок сімейного чоловіка, батька. Він рано постарів і посивів від постійної напруги і пересилювання себе, примарного бажання бути як усі і жити несвоїм життям, від страху бути викритим, осміяним. Вічна боязнь презирства від оточення, від батьків. Але я любив його таким і завжди поважав його вибір.

Останнього разу, коли ми з ним бачилися, він сказав мені, що його дочка виросла й живе окремо. Потім вона вийде заміж і почне жити своїм життям. У нього з дочкою немає взаєморозуміння: вона тихо ненавидить його. І він залишається на самоті зі своєю невдоволеною жінкою з хронічним неврозом недолюбленості і зі своєю гіркою старістю (ну, ще не старістю — всього 48 років). І що в нього нікого не залишиться, крім мене, бо кому він вже потрібен — немолодий сивий військовий у відставці. Життя пройшло, а яке воно було?.. Чи було воно щасливим, він не знає. Наче все робив як треба. Але зрозумів, що по-справжньому був щасливий саме тоді, коли цілував і стискав у своїх обіймах мене. І згадка про ці миттєвості ще трохи гріє його. Сказав мені: «Не покидай мене». Я мовчав.

Я не люблю таких розмов. Але я люблю його. Кожен сам вирішує, чи бути йому щасливим і в який спосіб, і з ким. Я вирішив, що я щасливий, є і буду щасливим і надалі, незважаючи ні на що. З ним або без нього. Або з іншим, або сам по собі, але все одно буду щасливим. Кожен несе свій хрест. Я несу свій: я гей, але це не злочин і не мій власний вибір. Одного просвітленого ранку я вирішив, що все, що зі мною відбувається, все, що в мені, — мій потяг, мої вподобання, смаки — це моя справа, і я не повинен нікому нічого пояснювати. Лише потім колись — Господу Богу. А людям не признаюся: коли питають, нічого не стверджую, але й не спростовую — мовчу. Я вже домовився з собою, заспокоївся, живу таким, який є. І все одно я щасливий, незважаючи на те, чи є в мене друг, чи я закоханий в цю мить і чи був у мене сьогодні секс.

Я навчився бути щасливим незалежно ні від чого. І тому більше не пишу нервових віршів. Просто живу. Іноді мені буває самотньо, іноді нестерпно, але  чи всім іншим буває краще? Я люблю себе таким — світлим, радісним, голубим, — бо живу в гармонії з собою. Не одразу, але все ж таки прийняв себе і полюбив. Буває, що страждаю і мучуся сам, але нікого не мучу коло себе. Я б  не зміг так, як мій друг. Я можу зробити щасливим чоловіка, а не жінку. І сам при цьому залишатися щасливим разом з ним. І писати йому щасливі вірші. Кохатися з ним, і через нього — кохати весь світ.
Любіть цей світ і себе в ньому, якими б ми всі не були. Просто любіть заради самої любові, відповідайте на ненависть любов’ю і залишайтеся в цьому стані закоханості завжди. Я люблю вас, незнайомі та невидимі красиві чоловіки. Люблю, незважаючи ні на що.