Бойовий гей учить дітей

Звісно ж, про мене ніхто нічого не знає. Навіть найближчі друзі.

Точніше, знають про все, що є в «нормальної» людини. Що я вже багато років працюю в школі, викладаю біологію і хімію, відслужив в АТО і маю бойовий досвід.

Героїчний бік, так би мовити, моєї біографії. Парадний. «Для людей».

Коли прийшла повістка, збирали всією школою, бо скільки там тієї зарплати вчителя (хоч і завуча). Купили бронік, каску, якісну форму, що не так швидко спалахує, як наш старий «дубок». Потім ще надсилали термокомплекти і, кілька разів, шкарпетки та білизну. І не лише для мене — на всю роту. Розуміли, що тут ані випрати нормально, ані помитися часу та можливості немає. Так щемко було їздити до мирного міста й отримувати ці посилки на пошті.

Ніколи не думав, що звичайні військові труси доведуть мене до сліз.

Я був командиром роти, вів людей у бій чи командував відступати. Бувало, приїжджали новачки — такі-от дорослі мужики, які ще не знали, на що йдуть. На війні щось втрачаєш, дуже змінюєшся. Тобто стаєш кимось зовсім іншим.

А часом вертаємося з бою — говоримо про якісь неважливі речі, ніби односельці із заробітків їдуть у рейсовому автобусі. Але це саме ми щойно стріляли й убивали.

З моєї роти ніхто не загинув, усі повернулися.

Прийшов з АТО, а тут… Прайд. Добре, що мене ніхто не питав, як я ставлюся, не знав би, що відповісти. Мабуть, сказав би щось нейтральне, мовляв, то їхня справа.

Але насправді це і моя справа. Я — гей. І я — учитель біології та хімії у загальноосвітній школі. А ще я — син, друг, брат, громадянин, що завжди намагається осмислювати ситуацію.

До речі, до війська пішов уже самотнім. Мій хлопець, з яким я прожив 5 років, не зміг простити мені того, що я вирішив йти воювати, не порадившись. Так, я вчинив не по-родинному. Ні з ким не радився, бо думав, що тут і говорити нема про що. Зараз я так не думаю.

Я вже казав, що війна змінює: хочу повністю змінити життя. Покину вчителювання, бо є відчуття, що ця сторінка життя має бути перегорнута. Також думаю перебиратися до Києва: нещодавно познайомився з киянином. Поки що ми живемо в режимі «гостьового шлюбу», але хочемо це змінити. Хочу вийти на Прайд, але поки працюю вчителем, це взагалі неможливо. Я вже бачу очі випускників та їхніх батьків, майже чую всі ці плітки за моєю спиною.

Зрозумів одну страшну річ: на війні було легше. Там було чорне і біле, все просто і зрозуміло. А тут живеш… ховаючись. Таке якесь напівжиття.

І якщо говорити зовсім відверто… Я хочу дожити до того дня, коли я зможу називати свого партнера чоловіком, а найближчі та рідні люди, які так хвилювалися за мене, коли я був на війні, знатимуть не лише про «парадний» бік мого життя. Мені це потрібно.

І ще. Можливо, в нас будуть прийомні діти. Хіба ж я мало знаю про педагогіку?

І.Д., 40 років